| Головна » Статті » P |
Pink Floyd | |
 Країна: Велика Британія Роки Активності: 1965 — 1995, 2013—2014 Веб Сайт: www.pinkfloyd.com Pink Floyd - британський рок-гурт, провідний представник жанрів психоделічного та прогресивного року. Один з найуспішніших гуртів Великобританії, відомий своєю психоделічно-космічною музикою, філософськими текстами, експериментами зі звуком, цікавими обкладинками альбомів й оригінальними концертами. Гурт продав понад 210 мільйонів альбомів по всьому світу, включаючи 74,5 мільйонів альбомів у США. Гурт «Pink Floyd» сформувався в Лондоні в 1965 році, коли Сід Барретт переїхав туди з Кембриджа і приєднався до гурту «The Tea Set», який склали студенти Regent Street Polytechnic Нік Мейсон, Роджер Вотерс, Річард Райт і Боб Клоуз. Гурт став одним з найпопулярніших у Лондонському андеґраунді в кінці 1960-х. Але дивна поведінка Барретта скоро призвела до того, що його замінили на гітариста й вокаліста Девіда Гілмора. Тоді вокаліст і басист Роджер Вотерс потроху став домінувати в гурті з кінця 1970-х до його виходу з гурту в 1985 році. Гурт завжди був популярним в Англії, хоча вони не досягли справжнього світового визнання аж до виходу концептуальних альбомів The Dark Side Of The Moon (1973), Wish You Were Here (1975), Animals (1977) і рок-опери The Wall (1979). Тепер «Pink Floyd» вже ніколи не виступить колишнім складом - після смерті Сіда Барретта 7 липня 2006 року, 15 вересня 2008 року у віці 65 років пішов з життя і Річард Райт. Нік Мейсон та Роджер Вотерс познайомилися в університеті Вестмінстера в Лондоні, де обидва вчилися на факультеті архітектури. Вони почали грати разом у групі, сформованій Кітом Нобле та Клівом Меткалфом. Пізніше до них приєднався Річард Райт, і секстет був названий «Sigma 6». Дівчина Райта — Джульєтта Гейл — була частою гостею на репетиціях групи. Роджер Вотерс, перш ніж перейти на бас-гітару, грав на ритм-гітарі. «Sigma 6» грала пісні гурту «The Searchers» та композиції, які написав студент Кен Чепмен, що став менеджером групи та автором пісень. У вересні 1963 року Мейсон та Вотерс переїхали на більш дешеву квартиру у Стенхоп Гарденс, власником якої був викладач університету — Майк Леонард. Леонард допомагав молодій групі у репетиціях. «Sigma 6» використовувала цю квартиру для своїх репетицій. Пізніше Мейсон виїхав з квартири, а його кімнату зайняв новий гітарист Боб Клоуз. Протягом виступів назва групи неодноразово змінювалася, «Sigma 6» пройшла через ряд перехідних імен, у тому числі «Meggadeaths», «The Abdabs» та «The Screaming Abdabs», «Leonard's Lodgers», «The Spectrum Five», перш ніж зупинитися на Tea Set. Незабаром Меткалф та Нобел покинули гурт. Восени 1963 року сімнадцятирічний Сід Барретт прибув до Лондона для навчання. Вотерс та Барретт були приятелями з дитинства (Вотерс часто відвідував Барретта в будинку його матері). Барретт приєднався до складу «Tea Set» в 1964-му році і оселився у Вотерса та Клоуза. Після відходу Ноубела та Меткалфа «Tea Set» залишився без вокалістів. Відчуваючи сильну нестачу у вокалі, Клоуз познайомив гурт з Крісом Деннісом, який став його фронтменом. Після приходу Денніса «Tea Set» змінила назву на «The Pink Floyd Sound», на честь двох блюзових музикантів, записи яких Барретт тримав у власній колекції — Пінка Андерсона[en] та Флойда Каунсіла[en]. Барретт перейменував групу, оскільки на одному з виступів він з'ясував, що на ньому була присутня група, яка теж носила назву «Tea Set». Сам Денніс невдовзі виїхав до Бахрейну, передавши функції фронтмена гурту Сіду Барретту. Перший візит на студію звукозапису відбувся в грудні 1964 року. Члени групи потрапили до студії завдяки зв'язкам Райта. Його друг працював на студії у Вест Хемпстеді та використав перерву для запису декількох сетів[9] «The Pink Floyd Sound». Під час їх сесій були записані чотири пісні, які стали першими демозаписами групи, і включали в себе кавер-версію на класичну ритм-н-блюзову композицію «I'm a King Bee» та три пісні, створені Сідом Барреттом: «Butterfly» («Метелик»), «Lucy Leave» (Люсі зостається) та «Double—O Bo» («Подвійний О Бо»). Потім «The Pink Floyd Sound» стали постійними гостями в лондонському Каунтдаун Клаб, де грали по 90 хвилин з пізнього вечора до раннього ранку. Також група була запрошена на телепередачу «Ready Steady Go!», яка шукала молоді таланти. Боб Клоуз покинув групу в 1965-му році, а лід-гітаристом та ведучим вокалістом групи став Сід Барретт. The «Pink Floyd Sound» продовжували грати в клубах переважно ритм-н-блюзові композиції. На одному з таких виступів у березні 1966 року їх помітив Пітер Дженнер[en]. Дженнер, лектор у лондонській школі економіки та політичних наук, був захоплений акустичними ефектами, створеними Барреттом та Райтом під час їхнього виступу, і спільно зі своїм другом Ендрю Кінгом[en] став менеджером групи. Саме в цей час група стала експериментувати в музиці і зі своїми виступами. Під проводом Дженнера група почала виступати на лондонських підпільних концертах у таких клубах, як UFO, а продюсери групи організували менеджерську компанію для рок-груп під назвою «Blackhill Enterprises». Відносини «The Pink Floyd Sound» з «Blackhill Enterprises» зміцнилися, перетворившись у шестигранне підприємство. До жовтня 1966 року записи групи поповнилися ще декількома сетами власних пісень. Виданий у серпні 1967 року дебютний студійний альбом групи The Piper at the Gates of Dawn (поширений некоректний переклад назви альбому — «Волинщик біля воріт зорі», хоча насправді це всього лише назва глави в перекладі Ірини Токмакової — «Сопілка біля порога зорі» з улюбленої книги Сіда «Вітер у вербах» Кеннета Грема[en], де «The Piper» — це, звичайно, ніякий не «волинщик», а бог Пан, що грає на сопілці) вважають найкращим прикладом англійської психоделічної музики.Треки з цієї платівки демонструють музичну суміш — від авангардної «Interstellar Overdrive» («Космічне перевантаження») до химерної «Scarecrow» («Опудало»), меланхолійної пісні, написаної під натхненням від сільських ландшафтів, що оточували Кембридж. Альбом був успішний і став шостим в британських чартах. Однак не всі учасники гурту витримали тягар успіху, що звалився на них. Вживання наркотиків та постійні виступи зламали лідера гурту Сіда Барретта. Його поведінка ставала все більш нестерпною, нервові зриви та психози повторювалися все частіше, виводячи з себе інших членів групи (особливо Роджера). Неодноразово бувало, що Сід просто «виключався», «пішов у себе» прямо на концерті. У січні 1968 року до гурту приєднався давній знайомий Роджера і Сіда гітарист Девід Гілмор, щоб замінити Барретта. До приєднання до ансамблю Гілмор побував в Парижі, де організував власну групу і здійснив з нею турне по Європі. Змінив багато занять, в тому числі ремесло натурщика, прекрасно оволодів французькою мовою. Планували, що Сід, хоча і не виступатиме, але продовжить писати пісні для групи. На жаль, з цієї затії нічого не вийшло. У квітні 1968 року «відставка» Барретта була формалізована, але Дженнер і Кінг вирішили залишитися з ним. Шестистороннє підприємство «Blackhill Enterprises» припинило свою діяльність. Після виходу з групи Сід випустив два сольні альбоми, а потім повернувся у Кембридж до матері і став вести самотній спосіб життя аж до самої смерті від раку підшлункової залози 2006 року. 27 липня 1969 року — випуск третього альбому «More», який став саундтреком до німецько-американського кінофільму «More» Барбета Шродера. Альбом було записано в березні 1969 року в Студії Еббі Роуд (Abbey Road Studios). В альбомі можна почути змінені версії композицій, які були використані в фільмі, а пісня «Seabirds» («Морські птахи»), яку можна почути у фільмі, взагалі не потрапила до цього альбому. Він досяг дев'ятого місця в хіт-парадах у Великій Британії та 153-го місця в США. 25 жовтня 1969 року виходить «Ummagumma», альбом отримав позитивні відгуки після релізу, досягнувши п'ятого місця в хіт-парадах Великобританії і 74-го місця в США. Виданий як подвійний альбом, його перша частина була записана на двох концертах, які відбулися у квітні та травні 1969 року в Манчестерському комерційному коледжі та клубі «Mothers» в Бірмінгемі. Друга сторона альбому містила сольні студійно-експериментальні роботи кожного учасника гурту, таким чином. ця платівка провела межу між двома етапами творчої діяльності групи. Слово «Ummagumma» на сленгу студентів Кембриджа означало «займатися сексом». Надалі учасники групи говорили, що назва альбому нічого не означає, а просто цікаво звучить. На початку 1970 року Барретт записав сольний альбом «The Madcap Laughs», половину якого зробив майже за два дні за допомогою Гілмора і Вотерса, а в листопаді того ж року змонтував диск «Barrett» з Гілмором, Райтом і ударником Джеррі Ширлі, обидві платівки несли в собі чітко фолкові інтонації. Влітку 1970-го «Pink Floyd» здійснює турне по Європі, а 18 липня дає ще один безкоштовний концерт у Гайд-парку, зібравши цього разу стотисячний натовп, потім пішли американські гастролі, лише пізньої осені гурт повернувся додому. 10 жовтня 1970 виходить альбом «Atom Heart Mother», посівший перші місця в британських хіт-парадах і 55-го місця в американських. «Atom Heart Mother» означав перехід творчості групи від психоделічного «спейс-року» (термін, до якого учасники «Pink Floyd» завжди мали огиду) до прогресиву — такі обставини вплинули на обкладинку, для якої була обрана корова на прізвисько Лалабель III. Незвичайність такого вибору була зумовлена тим, що музиканти намагалися надати оформленню альбому такий вигляд, аби він ніяк не був пов'язаний з музикою «спейс-рок». Диск не містив в собі ані концепції, ані фокусуючої композиції як такої, представляючи собою скоріше скарбничку розрізнених ідей, ніж цілісний твір. Альбом став помітною віхою у творчому розвитку «Pink Floyd», позначивши підходи, які стануть домінуючими в майбутньому «Dark Side of the Moon». Альбом було записано в лондонській студії на Еббі Роуд інженерами звукозапису Аланом Парсонсом і Пітером Боуном, ставши першим експериментом групи в області квадрофонічного запису. Платівку склали дві інструментальні п'єси — композиції «Atom Heart Mother» з оркестровим аранжуванням і «Alan's Psychedelic Breakfast», а також три пісенні композиції — «If», «Summer '68» і «Fat Old Sun», самі учасники групи завжди скептично відгукувалися про цю свою роботу. 30 листопада 1971 року — випуск «Meddle», назва альбому була придумана під час туру в Японію, і представляла, за висловом Гілмора, гру слів, щось середнє між «медаль» і «втручатися», а попросту — «медаль за втручання». За структурою «Meddle» був дуже схожий на попередній альбом «Atom Heart Mother». У альбомі вперше сформувався фірмовий саунд «Pink Floyd», звичний для більшості слухачів, основою якого став тандем Вотерс-Гілмор, також «Meddle» вперше ліквідував залишки психоделії і ознаменував вступ до самого творчо-плідного для групи десятиліття. Девіда Гілмора уже більше не розглядали як новачка, а він став провідним музикантом групи, у той час, як Вотерс, який спочатку вимушено займався поетичною творчістю, у зв'язку з відходом Барретта, почав долати дитячо-пасторальний характер своєї ранньої лірики, в результаті чого вона стала більш глибокою і змістовною. Перша сторона платівки містила короткі пісні та одну інструментальну п'єсу, друга сторона — розгорнуту багаточастинну композицію 23-хвилинну «епічну звукову поему» (як її назвав Вотерс) під назвою «Echoes» («Відлуння»). У ній група вперше використала 16-трекові магнітофони взамін чотирьохканальної і восьмиканальної апаратури, а також новий синтезатор EMS VCS 3. При створенні центральної композиції альбому музиканти застосували новий метод: не маючи заздалегідь ніяких заготовок, вони усамітнилися в січні 1971 року у «Abbey Road Studios», і стали записувати всі ідеї, що виникли у них в головах. В результаті вийшло тридцять шість музичних фрагментів, з яких і була створена «Echoes». Дуже цікавий дизайн обкладинки розробив Сторм Торгерсон. За ідеєю членів групи, на фотографії, схожої, з першого погляду, на абстрактні чорнильні розводи, насправді було зображено свиняче вухо, що вловлює звукові коливання, передані хвилями на воді. Незважаючи на те, що «Meddle» зустрів змішану реакцію критиків і посів у британському хіт-параді 3 рядок (у США 70-е місце), він став великим кроком вперед для самої групи. У той час, як фанати раннього «Пінк Флойд» були дещо спантеличені, гурт набув численну нову аудиторію, якій сподобався інтелектуальний рок, і якій було мало що відомо про «психоделічне» минуле групи. «Meddle» став своєрідним маніфестом для збільшення рядів шанувальників «Pink Floyd» і підготував ґрунт для подальшого успіху. В 1971 році «Pink Floyd» посіли друге місце в опитуванні читачів журналу «Melody Maker». Мейсон і Райт стали батьками і купили будинки в Лондоні, у той час, як Гілмор, ще неодружений, переїхав на ферму XIX століття в Ессексі. Вотерс встановив студію запису у своєму будинку в Іслінгтоні, переобладнавши сарай за своїм садом. Альбом 1973 року «The Dark Side of the Moon» (укр. Темний бік Місяця) став зоряним часом для групи. Це був концептуальний запис — не просто зібрання пісень на одному диску, а робота, пройнята єдиною, сполучною ідеєю тиску сучасного світу на психіку людини. Ідея була потужним каталізатором творчості групи. Спільно її члени склали список тем, що розкриються в альбомі: композиція «On The Run» («На бігу») розповідала про параною; «Time» («Час») описувала наближення старості та безглузду витрату життя; «The Great Gig In The Sky» («Шоу на небесах», спочатку називали «Mortality Sequence» — «Смертна череда») розповідає про смерть та релігії; «Money» розказує про гроші, які приходять зі славою та оволодівають людиною; «Us And Them» («Нам і їм») говорить про конфлікти всередині суспільства; «Brain Damage» («Пошкодження головного мозку») присвячена божевіллю. Завдяки використанню нового 16-трекового звукозаписного обладнання на студії «Abbey Road», майже дев'яти місяцям, що пішли на запис, і старанням звукоінженера Алана Парсонса альбом вийшов безпрецедентним та увійшов до скарбниці звукозапису усіх часів. Сингл «Money» потрапив у двадцятку хіт-параду в США, а альбом став № 1 (у Великої Британії тільки № 2) і залишався в «Топ 200» США впродовж 741 тижня, включаючи 591 тиждень з 1973 по 1988 роки послідовно, і кілька разів потрапивши на перше місце. Альбом побив безліч рекордів і став одним із найбільш продаваних альбомів усіх часів. До часу виходу альбому Animals в січні 1977 року музику групи стала піддавати все більш інтенсивній критиці з боку зароджуваного напрямку панк-року за надмірну «слабохарактерність» та гордовитість, відходу від простоти раннього рок-н-ролу. Альбом у значній мірі є концептуально-текстовою роботою, де вплив Роджера Вотерса, як автора текстів, є очевидним. Крім того, в цьому альбомі намітилися тенденції «Вотерсівської» акустики та використання побутових звуків як музичних елементів, таких характерних для сольних робіт Вотерса згодом. Альбом містить три тривалі основні пісні та дві короткі, що доповнюють їх зміст. Концепція альбому була близька до змісту книги Джорджа Орвелла «Скотний двір». В альбомі собак, свиней та овець використовують як метафору для опису або викриття членів сучасного суспільства. Музика «Animals» значно більше заснована на використанні гітар, ніж попередні альбоми, що, можливо, пов'язано із зростаючою напругою між Вотерсом та Райтом, який не вніс великого внеску до альбому. Хоча Pink Floyd не випускали синглів з 1973 року, на підтрику альбома був виданий сингл «Another Brick in the Wall», що очолив чарти в США і Великобританії. Виданий 30 листопада 1979 року, The Wall залишався в чарті Billboard протягом 15 тижнів, досягнувши 3-ї позиції у Великобританії. The Wall займає третє місце в списку RIAA найбільш продаваних альбомів, з 23 мільйонами сертифікованих одиниць, проданих в США. Обкладинка альбому була мінімалістською, з різко білою цегляною стіною без назви альбома або гурту. Це також їх перша обкладинка альбому з часів The Piper at the Gates of Dawn, яку не розробляли Hipgnosis. Джеральд Скарф створив серію анімацій для наступного туру гурту «The Wall Tour». Він також доручив будівництво великих надувних ляльок, що представляють персонажів з сюжетної лінії, в тому числі «Мати», «Колишньої дружини» і «Шкільного вчителя». «Pink Floyd» використовували ляльки під час їхніх концертів на підтримку альбома. Концепція The Wall також породила фільм, оригінальною ідеєю якого було представлення комбінації концертних кадрів та анімаційних сцен. Проте концертні зйомки виявилися непрактичними для фільму. Алан Паркер відразу погодився з цим і сформулював інший підхід. Анімовані послідовності залишаться, але в сценах будуть грати професійні актори без діалогів. Екранований на Каннському кінофестивалі в травні 1982 року «Pink Floyd — The Wall», прем'єра у Великобританії відбулась в липні 1982 року. В 1983 році з'явився альбом «The Final Cut» з підзаголовком «Реквієм післявоєнній мрії Роджера Вотерса, виконаний Пінк Флойд». Більш похмурий, ніж «Стіна», цей альбом переглядає багато її тем, а також звертає увагу на проблеми, які як були до того актуальними, так і залишаються донині. Сюди увійшли невдоволення та злість Вотерса на те, що Британія бере участь у Фолклендському конфлікті — композиція «The Fletcher Memorial Home», де Флетчер — батько Вотерса — Ерік Флетчер Вотерс. Тема треку «Two Suns In The Sunset» - страх перед ядерною війною. Відсутність Райта при запису альбому привели до деякого недоліку клавішних ефектів, характерних для попередніх робіт «Пінк Флойд», хоча запрошені музиканти Майкл Кеймен (фортепіано та фісгармонія) та Енді Боун зробили певний внесок як клавішники. Серед музикантів, які брали участь в записі «The Final Cut», відзначився тенор-саксофоніст Рафаель Рейвенскрофт[en]. Незважаючи на суперечливі відгуки про цей альбом, «The Final Cut» мав успіх, і незабаром після виходу став «платиновим». Найбільш хітовими композиціями за версією радіостанцій були «Gunner's Dream» та «Not Now John». Тертя між Вотерсом та Гілмором у період запису альбому були настільки сильними, що вони ніколи не з'являлися в звукозаписувальній студії одночасно. З цим альбомом група не їздила з концертами. Незабаром Вотерс офіційно оголосив про вихід з гурту. Після альбому The Final Cut члени групи пішли кожний власним шляхом, випускаючи сольні альбоми. Сольний диск Гілмора «About Face», що вийшов слідом за синглом «Blue Light», за словами преси, звучав набагато виразніше, ніж його перший сольник «David Gilmour». Гілмор покликав у студію тодішніх членів групи «Manfred Mann», колишніх членів «Bad Company», а також Джона Лорда і Стіві Вінвуда. Тексти пісень, які випромінювали меланхолію, здебільшого написав Піт Таунсенд. Навесні 1984-го Гілмор здійснив велике турне по Європі — перші сольні гастролі в історії «Pink Floyd». Рік Райт і Ді Харріс з групи «Fashion» організували ансамбль «Zee», на фірмі «Harvest» випустили дебютний сингл «Confusion» і альбом «Identity». У серпні 1984-го сольне турне дав і Вотерс, незадовго перед тим випустив лонгплей «The Pros And Cons Of Hitch-Hiking». Його групу супроводу склали знаменитості — Ерік Клептон, Мел Коллінз і ударник Енді Ньюмарк. У 1986 році Роджер Вотерс заявив привселюдно, що він залишає «Pink Floyd», назвавши групу «творчо виснаженою», очевидно маючи на увазі, що без нього гурт не зможе існувати. Менеджер «Pink Floyd» виступив із спростуванням у пресі, оголосивши про намір групи продовжувати творчість і надалі. У той час як Вотерс був зайнятий невдалими, як виявилося пізніше, спробами блокувати творчу діяльність «Pink Floyd» спочатку через суд, а потім і сольною кар'єрою, Гілмор і Мейсон почали роботу над новим альбомом «A Momentary Lapse of Reason». Згодом Вотерс назвав новий альбом імітацією «Pink Floyd», створеної армією «авторів-примар» та запрошених музикантів. У той час Гілмор це заперечував, але пізніше, в інтерв'ю, він зробив несподіване зізнання: «Нік зіграв на парі тамтамів у одній з пісень, а для решти мені довелося наймати інших ударників. Рік грав у кількох фрагментах. В основному ж грав на клавішних я, роблячи вигляд, що це він». На той момент Нік Мейсон став єдиним членом групи, що зіграв у всіх альбомах. Рік приєднався до своїх колег, коли близько половини альбому вже було записано, але після консультації з юристами вирішив формально в гурт не входити, а працювати за заробітну плату. Його прізвище на обкладинці альбому було надруковано дрібним шрифтом, який використовують для означення запрошених музикантів, і він не зображений поруч із Гілмором і Мейсоном на портретах роботи Девіда Бейлі в художньому оформленні альбому. Співпродюсерами стали Боб Езрін і Девід Гілмор, що викликало ще більше роздратування Вотерса, який заявив, що Езрін не дотримав слова стати продюсером його альбому «Radio K.A.O.S», натомість розпочавши роботу над проектом «Pink Floyd». Запис розпочався у плаваючому будинку-студії Гілмора «Асторія», потім продовжився в Лос-Анджелесі, де працювали запрошені музиканти. Частково використовували і студію «Британія Роу». Вотерса замінив один з провідних бас-гітаристів світу Тоні Левін. Патрік Леонард, більш відомий своєю співпрацею з Мадонною, зіграв на синтезаторах, а Джим Келтнер і Кармін Аппіс — на ударних інструментах. У 1988 році було випущено альбом «Delicate Sound Of Thunder», якого записали з концерту. Більше половини пісень цього альбому — з програми «A Momentary Lapse Of Reason», решта — хіти групи минулих років. У вересні 1987 рoку «Pink Floyd» почав коротке, як спочатку планувалося, турне по американських стадіонах. Попит на квитки виявився настільки великим, що це в підсумку вилилося в 200 концертів, що розтягнулися на 3 роки і пройшли в Австралії, Новій Зеландії та Європі. На час турне кістяк групи з трьох осіб був посилений Гаєм Праттом (бас-гітара), Джоном Каріном (клавішні), Гері Воллісом[en] (ударні), Тімом Ренвіком (гітара) і Скоттом Пейджем (саксофон, гітара). З групою також виступали вокалістки другого плану, які змінювались по ходу турне; спочатку це були Маргарет Тейлор і Речел Ф'юрі. 2 липня 2005 року, на один вечір, відкинувши минулі розбіжності, «Пінк Флойд» в останній раз виступили в своєму класичному складі на всесвітньому шоу «Live 8», присвяченому боротьбі з бідністю. Група зіграла всього чотири пісні: «Breathe», «Money», «Wish You Were Here» та «Comfortably Numb», при цьому фонограмою були програні трек «Speak To Me», що відкриває альбом «The Dark Side Of The Moon», за яким на альбомі якраз прямував «Breathe», а також дзвін монет та звуки касового апарату з «Money» та фрагменти радіопередач з «Wish You Were Here». The Endless River — п'ятнадцятий студійний альбом гурту. Його реліз відбувся 10 листопада 2014 року. Дискографія Студійні альбоми 1967 — The Piper At The Gates Of Dawn 1968 — A Saucerful of Secrets 1969 — More 1969 — Ummagumma 1970 — Atom Heart Mother 1971 — Meddle 1972 — Obscured By Clouds 1973 — Dark Side Of The Moon 1975 — Wish You Were Here 1977 — Animals 1979 — The Wall 1983 — The Final Cut 1987 — A Momentary Lapse of Reason 1994 — The Division Bell 2014 — The Endless River Інше 1969 — More (саундтрек до фільму More Барбета Щредера) 1970 — The Best Of The Pink Floyd 1970 — Zabriskie Point (саундтрек до фільму Zabriskie Point Мікеланджело Антоньйоні) 1971 — Relics (збірник попередніх пісень) 1972 — Obscured by Clouds (саундтрек до фільму La Valee Барбета Щредера) 1981 — A Collection of Great Dance Songs (ремікси) 1983 — Works (збірка найвідоміших пісень групи) 1988 — Delicate Sound of Thunder (концертний запис) 1992 — Shine On (збірка містить сингли та 7 альбомів) 1995 — Pulse (концертний запис) 1997 — Pink Floyd/1967 The First 3 Singles 2000 — Is There Anybody Out There? (концертний запис виконання рок-опери The Wall) 2001 — Echoes: The Best of Pink Floyd (збірка найвідоміших пісень групи) VHS i DVD 1981 — Pink Floyd: Live at Pompeii 1983 — Pink Floyd The Wall 1989 — Delicate Sound of Thunder 1992 — La Carrera Panamericana 1995 — Pulse 2003 — The Making of Dark Side of The Moon 2004 — Pink Floyd and Syd Barrett 2006 — Pulse (2 DVD Set) Концертні тури Pink Floyd World Tour (1968) The Man and The Journey Tour (1969) Atom Heart Mother World Tour (1970) Meddle Tour (1971) Dark Side of the Moon Tour (1972–73) French Summer Tour (1974) British Winter Tour (1974) Wish You Were Here Tour (1975) In the Flesh Tour (1977) The Wall Tour (1980–81) A Momentary Lapse of Reason Tour (1987–90) The Division Bell Tour (1994) | |
| Переглядів: 356 | | |
| Всього коментарів: 0 | |
